Освітні сайти

http://tvorchistd.blogspot.com/
http://proforientator.info/
http://sites.google.com/site/osvitnires/

ЗНО 2019 (українська мова та література, англійська мова)

На мережевій карті знань ви можете знайти таку інформацію:

1. Термін проведення.
2.  Характеристика сертифікаційної роботи.
3.  Програма ЗНО 2019.
4.  Критерії оцінювання.
5. Див: Мережева карта знаньhttps://www.mindmeister.com/1183976393?t=VR1UcCDhT6#

Програма ЗНО з української мови та літератури 2017 (Наказ МОН від 03.02.2016 №77)http://testportal.gov.ua/prepare_ukr_2016/

Нормативні документи 2016-2017 н.р.

Державний стандарт базової і повної загальної освіти (від 23 листопада 2011 р. № 1392)
http://mon.gov.ua/content/%D0%9E%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B0/post-derzh-stan-(1).pdf
Навчальні програми з української мови та літератури для 5-9 класів (за новим Державним стандартом базової і повної загальної середньої освіти) http://mon.gov.ua/activity/education/zagalna-serednya/navchalni-programy.html
Лист МОН України від 20.07.2016 №1/9-385 "Про проведення 1 вересня 2016 року Першого уроку"http://old.mon.gov.ua/ua/about-ministry/normative/5791-
Лист МОН України від 17.08.2016 №1/9-437 "Щодо методичних рекомендацій про викладання навчальних предметів у загальноосвітніх навчальних закладах"http://mon.gov.ua/activity/education/zagalna-serednya/metoduchni.html

Матеріали для підготовки до ЗНО (українська література)

Літературні напрями та  представники

Напрям	Риси	Представник, твори
1.Бароко (XVII—XVIII ст.)	Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.                Визначальні риси:         - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;         - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;         - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;         - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;         - трагічна напруженість і трагічне світосприймання;         - настрої песимізму, скепсису, розчарування.	Проповіді І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди
2.Класицизм    (кін. XVIII – поч..ХІХ ст.)	Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування.	І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко
3.Сентименталізм (ІІ пол. ХІХ ст.)	Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму.	Твори І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).
4.Романтизм (20—60-і роки XIX ст.)	Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст.  Визначальні риси романтизму:         - заперечення раціоналізму доби Просвітництва;         - ідеалізм у філософії;         - вільна побудова творів;         - апологія (захист) особистості;         - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);         - культ почуттів;         - ліричні та ліро-епічні форми;         - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;         - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.                 Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.                 Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».	Твори П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш
5.Реалізм (кін. ХІХ ст.)	Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. Основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості.   Визначальні риси реалізму:         - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;         - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;         - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;         - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;        - вільна побудова творів;         - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;         - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.	Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко
6.Модернізм (поч.ХХ ст.)	Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Визначальні риси модернізму:         - новизна та анти традиціоналізм;        - у творах затверджується перевага форми над змістом;         - визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;         - індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;         - психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;         - широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;         - використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;         - ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);         - естетизм.
Течії модернізму
Декаданс	Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.	Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін).
Неоромантизм	Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.                 Визначальні риси неоромантизму:         - неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;         - герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;         - головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;         - зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;         - неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;         - відмова від типізації, натомість застосування символізму.	О. Кобилянська (новели та повісті «Людина», «Царівна»), Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.
Імпресіонізм	Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві.  Визначальні риси імпресіонізму:         - зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;         - відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;         - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;         - герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;         - найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.	Твори М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника
Експресіонізм	Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.                 Визначальні риси експресіонізму:         - зацікавленість глибинними психічними процесами;         - заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;         - оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;         - суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.	В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.
Символізм	Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.	П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, М. Яцків, Д. Загул, Я. Савченко, О. Слісаренко, Т. Осьмачка (у ранній поезії), М. Євшан, М. Сріблянський, Г. Чупринка.
Неокласицизм	Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).                Визначальні риси неокласицизму:         - використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;         - проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;         - оспівування земних насолод;         - прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;         - віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.	М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт), М. Рильський, В. Домонтович (В. Петров), М. Могилянський, А. Ніковський, Б. Тен, Г. Кочура.
Футуризм	Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст.  Визначальні риси футуризму:         - заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);         - прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;         - культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);         - переплетіння документального матеріалу з фантастикою;         - у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».	М. Семенко, В. Поліщук, Я. Савченко, М. Бажан, Г. Шкурупій.
Неореалізм	Стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Визначальні риси неореалізму:         - у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;         - неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;         - внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;         - зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.	В. Винниченко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, І. Сенченко, В. Домонтович (В. Петров)
Екзистенціалізм	Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.                 Визначальні риси екзистенціалізму:         - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;         - особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;         - поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;         - вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;         - існування людини тлумачиться як драма свободи;         - найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.	Твори В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса
7.Постмодернізм (60-і роки ХХ ст. – ХХІ ст.)	Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp.       Визначальні риси постмодернізму:         - культ незалежної особистості;         - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;         - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;         - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;         - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;         - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);         - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;         - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;         - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;         - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;         - іронічність та пародійність.	Творчість Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Матеріали для підготовки до ЗНО (українська мова)

Відокремлені  члени речення

Означення	Додатки	Обставини	Прикладки
1.Прикметниковий чи дієприкметниковий зворот після означуваного слова: В глибоких долинах, зелених од винограду, тіснились кам’яні громади… 2. Непоширені означення після іменника або займенника, до якого належать: Надходив вечір, морозний і зоряний. 3.Дієприкметникові звороти перед означуваним словом, якщо мають відтінок причини: (Тому що) Осяяні місяцем, гори блищать. 4.Прикметник, дієприкметник або дієприкметниковий зворот до або після займенника: Засмучена, вона не могла вимовити й слова. 5. Означення з уточню вальним значенням після головного слова: Хотів би опинитися на іншій, ближчій до сонця, планеті. 6.Прикметник чи дієприкметник після головного слова, що вже має означення: Мрія співала моя свою пісню, сумну, лебедину. 7. Неузгоджене означення поряд з узгодженим: Висока могила-курган здіймається неподалік, оборана, неторкана, в сивих полинах. 8. Порівняльні звороти (мов, немов, ніби, нібито…): Ліс чорний, як оксамит.	Відмінкові форми іменників з прийменниками крім, опріч, за винятком, замість, на відміну від тощо: Пам’ятайте ж, Варварочко, що в домі, опріч вас, нікого немає.	1.Дієприслівникові звороти: Вони безшумно бродили по горі, обдуваючи росу з трав. 2. Дієприслівники до і після головного слова: І я, заплакавши, назад поїхав знову на чужину. Але! Якщо дієприслівник є обставиною способу дії (як саме?), кома не ставиться. Дівчата йшли (як?) пританцьовуючи. 3. Обставини з уточнюючим значенням: А там далі, серед зеленого лісу, стоїть прилісок в садках. 4. Обставини допусту: Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибув.	1.Поширена прикладка після власної назви: Сам Лисенко, бездоганний лицар української пісні, сотався в моїй пам’яті як найчарівливіша людина. 2.Прикладка відноситься до особового займенника: Перший український драматург, він швидко досяг нечуваної слави. 3. Прикладка –видове поняття до родового: Діти – хлопчик і дівчинка – шептались поміж себе. 4.Зі сполучниками або, чи, тобто, як, уточнювальними словами:  як-от, а саме, особливо, навіть,переважно, на ймення, на прізвище.

r>   

Види синонімів

Абсолютні	Семантичні	Стилістичні	Контекстуальні
Абсолютно однакові за значенням слова	Відрізняються відтінками значення	мають виразно різне експресивне забарвлення і належать до конкретних стилів	зближення за значенням відбувається лише в певному контексті (у художньому творі)
Алфавіт – азбука; оплески - аплодисменти	Успіх, тріумф	Хата, будівля, халупа, оселя.	Високий, багатий (+урожай).

Види омонімів

Омофони	Омографи	Омоформи
Однакове звучання, різне написання	Однакове написання, різне звучання	Співпадіння у написанні лише у певній формі
Сонце – сон це	Замок, замок	Руки (одн., р.в.), руки (мн., н.в.)

Види антонімів

Контрарні	Векторні	Комплементарні	Контрадикторні
Виражають протилежні поняття, між якими є середній  елемент	Слова, що позначають різноспрямовану дію	Одне поняття заперечує інше	Одне зі слів-антонімів утворене за допомогою префікса не-
Молодий – (середнього віку) - старий	Продавати - купувати	Живий - мертвий	Високий - невисокий

Види підметів

Простий	Складений
-          іменник, займенник, інфінітив та інші частини мови у Н.в.;	-          словосполучення (іменник+з+іменник; іменник+іменник; числівник + іменник тощо) -          фразеологізми; -          речення

Види присудків

Простий	Складений		Складний
-          дієслово будь-якого способу, часу й особи; -          дієслово з часткою ж, нехай, давай та ін.	Іменний іменна частина та дієслово-зв’язка: Тоді Десна була глибкою і бистрою рікою. ! Іменна частина присудка може бути виражена іменником, прикметником, числівником, займенником, інфінітивом. У ролі зв’язки -  дієслово бути, стати, ста­новити, вважатися, називатися, лишатися, видаватися тощо.	Дієслівний складається з двох дієслів: неозначеної форми й змінюваного допоміжного дієслова: Я не можу мовчати ! Допоміжні дієслова вка­зують на час, особу, спосіб, а також на початок, проводження, завершення, можливість, бажаність чи необхідність дії.	Поєднання простого та складеного присудка: Я хочу бути сильним. (хочу – простий; бути сильним – складений іменний). Я не можу розпочати читати цей текст. (не можу – простий; розпочати читати – складений дієслівний).

Види другорядних членів речення

Назва	Додаток	Обставина	Означення	Прикладка
Чим виражений?	іменником чи займенником, рідше — прикметником у значенні іменника чи інфінітивом:	прислівником, дієприслівником,  дієприслівниковим зворотом, іменником у непрямих відмінках, інфінітивом,  порівняльним зворотом	Прикметником, дієприкметником, дієприкметниковим зворотом, іменником у непрямих відмінках, прислівником, інфінітивом	іменником у ролі означення
На які питання відповідає?	кого?чого?кому?чому?кого?що? ким? чим? на кому? на чому?	як? яким чином? де? куди? звідки?  коли?відколи? до якого часу? з якою метою? чому? якою мірою? за якої умови? незважаючи на що?та ін.	який? чий? котрий?	який? яка? яке? які?
Як підкреслюємо?
Підвиди	-прямі – виражені іменнником чи займенником у З.в.без прийменника; виражені іменником у Р.В., якщо: а) при присудку є заперечення: Соняшники чомусь не повертали (чого?) голів до сонця. б) дія переходить на частину предмета: Вийшла дівчина із хати набрати (чого?) води з криниці. в) можлива форма паралельного відмінка: Оля купила (чого?) зошита.Оля купила (що?) зошит. г)якщо іменник позначає неістоту і залежить від предикативного слова (можна, шкода, жаль) у безособовому реченні:Шкода стало (чого?) дерева.  -непрямі – виражені іменником у непрямомоувідмунку, крім З.В.,  іншими частинами мови або фразеологізмом	місця: (де? куди? звідки?) — часу: (коли? відколи? доки?) мети: (для чого? з якою метою?) причини: (чому? з якої причини?) умови: (за якої умови?) допустовості: (незважаючи на що?) способу дії: (як? яким способом?) міри і ступеня: (наскільки? у якій мірі?)	- Узгоджені означення - узгоджуються з означуваним словом у роді, числі, відмінку. (прикм+ім..; дієприкм.+ ім., займ.+ім.)  - Неузгодженні означення - зміна форми означуваного слова не веде до зміни форми означення. (ім..+ім.), (ім..+прийм.+ім.)	-непоширені -  виражені одним словом,  - поширені — виражені кількома словами (Я передплачую газету «Голос України»).